Війна, самопіклування і безпека: експертне інтерв’ю членкині нашої ГО Ярослави Попович

🔁 Перепост матеріалу «Вечірній Київ» з інтерв’ю психологині Центру стресостійкості, PhD Ярослави Попович, у межах акції “16 днів проти насильства”. https://vechirniy.kyiv.ua/news/120160/ Наталка МАРКІВ, «Вечірній Київ»

Щоб конфліктів було менше, треба знати й розуміти причини їхнього виникнення, підтримувати одне одного в сім’ї та змусити кривдників проходити обов’язкову реабілітацію.

Війна тримає українців у постійному напруженні: особливо це відбивається на сім’ях, де чоловіки на війні. Жінки виснажені подвійним навантаженням і хвилюванням за рідну людину, а військові — відсутністю ротацій. Коли ж приходять у відпустки, або виходять у відставку через стан здоров’я чи поранення, то їм доводиться адаптуватися до нових реалій життя. Важливо готувати родини до цього процесу, щоб мінімізувати ризики насильства та допомогти ветеранам інтегруватися.

Щорічно у світі з 25 листопада до 10 грудня включно у різних країнах світу проводять акцію «16 днів проти насильства», що привертає увагу до цієї теми і нагадує, що насильство не є нормою.

Ярослава Попович, практикуюча психологиня Центру стресостійкості в Києві, розповідає про те, як війна впливає на жінок, чому старше покоління не вміє піклуватися про себе, і що потрібно для зменшення ризиків насильства.

ЖІНКИ ПІД ДОДАТКОВИМ НАВАНТАЖЕННЯМ ВІЙНИ

— Як повномасштабна війна вплинула на рівень сімейного насильства? Що кажуть статистичні дані?

— На державному рівні зафіксували, що домашнє насильство зросло на майже 60%. Це дуже великий стрибок з початку повномасштабного вторгнення. Війна відображається на поведінці людей, рівні втоми та на тому, наскільки ми себе контролюємо.

Домашнє насильство проявляється у фізичних побиттях жінок, використанні їхньої фінансової залежності для придушення волі, бажань і потреб, а також у сексуальному насильстві. Хоча його складно чітко виміряти в межах інтимних стосунків, воно є невід’ємною частиною багатьох випадків домашнього насильства.

— Як війна вплинула на рівень психологічного тиску, який переживають жінки?

— Жінки опинилися в ситуації, коли їхнє життя поставило перед необхідністю взяти на себе дуже багато функцій, які раніше виконували чоловіки. Принаймні в родині ці обов’язки розподілялися. Тепер же вона має забезпечити все сама, бо немає нікого іншого. Вона змушена працювати, навіть якщо перебуває у декреті. Вона повинна навчитися водити машину, якщо вона є, адже це легше, зручніше, швидше й мобільніше. Це все стає додатковим навантаженням.

Жінка повністю бере на себе виховання дітей, адже чоловік немає можливості, коли він на фронті. Є багато тих, хто втратив чоловіка. До цього додається ще й відповідальність за батьків похилого віку, якщо вони потребують допомоги. Буває що допомагати потрібно вже не лише своїм, а й батькам чоловіка. Вимог стає все більше, відповідно і стресу, і перевантаження; звісно і очікувань багато у суспільства від жінок, що мають справлятися.

— Це те, що називається подвійним навантаженням? Які фізіологічні наслідки воно вже має?

— Так, адже до фізичного навантаження додається ще й емоційне. Жінки «вигорають» більше, ніж чоловіки, і це пов’язано з роботою гормональної системи. Під тиском вона змінюється, порушується нормальне самопочуття. Чим сильніший тиск, тим відчутніше це позначається на здоров’ї.

Відновлення у таких випадках — довготривалий процес. Ми поки що не можемо оцінити масштаб проблеми повністю, адже жінки тримаються, але вже помітні зміни гормонального фону та фізіологічних процесів. Часто вони скаржаться на розлади харчової поведінки, головні болі, що виникають через стрес, а також на порушення регуляції артеріального тиску та ін., ще й на додачу — розвиваються депресивні стани.

На жаль, ці симптоми лише сигналізують про необхідність змін, але забрати навантаження від жінок неможливо. Вони фактично тягнуть систему на собі. І зарадити цьому складно, особливо коли фізіологія вже почала давати збій.

СТАРШЕ Й МОЛОДШЕ ПОКОЛІННЯ: РІЗНІ ПІДХОДИ ДО ТУРБОТИ ПРО СЕБЕ

— Коли ви маєте справу з такими ситуаціями, що радите жінкам?

— Є велика різниця між жінками старшого і молодого покоління. Принципова різниця в тому, що старшому поколінню я кажу: «Дивіться, у вас уже є симптоми. Давайте шукати можливості подбати про ваше здоров’я». І дуже часто чую: «Відпочину потім. Зараз мені треба те, те й те».

Єдине, на що є реакція: «А якщо ви так потрапите до лікарні?» — «Ну, мабуть, тоді так, знайду час». Треба обов’язково знаходити противагу виснаженню, накопичувати ресурси. Часто це дрібниці — якісь невеличкі хобі, які дозволяють з’явитися гарному настрою, гормонам задоволення. Дофамін, серотонін, ендорфін — ці гормони щастя допомагають втримати психоемоційну сферу навіть у виснажливих умовах.

Старше покоління каже: «Нічого, я ще можу потерпіти». Натомість молодші жінки вже зацікавлюються, розуміють: «Невже це так важливо?» Я кажу: «Так, це важливо, бо це ваш ресурс і додаткові можливості».

— Які це можуть бути ресурси?

— Для когось це медитації чи духовні практики, для когось — похід до театру або кіно, творчість, читання, фізичні вправи та ін. Важливо знаходити час на такі речі, навіть якщо здається, що його немає. Часто кажуть: «Я вже кілька місяців не знаходжу часу», але його потрібно знайти, адже йдеться про психофізіологічне здоров’я.

У когось ключем до відновлення є творчість — щось полагодити, намалювати чи створити власноруч. Це приносить відчуття компенсації. Якщо у житті багато мінусів, людина має чимось їх врівноважувати. Навіть невеликі заходи для розвантаження здатні сформувати ресурсну частинку. А якщо є лише виснаження, жінка залишається без ресурсів, її сили тільки витрачаються.

— Що допомагає в такому стані?

— Насамперед турбота про себе не як забаганка, а як необхідність, щоб мати більше можливостей. Також добре працює соціальна підтримка, зустрічі та комунікації.

Важливо формувати власну ресурсну частину, знаходити у своєму розкладі місце для себе. Я запитую: «У вашому тайм-менеджменті ви взагалі є? Ваші потреби враховані?» Зазвичай відповідь із подивом: «Куди себе? Адже треба — діти, мама, продукти, готування…». Виходить, що для самої жінки там нічого немає. А хоча б чашка кави? Щоб сісти — саме для себе. Не на ходу, а зупинитися й зробити щось для себе.

Особливо важко це пояснити старшому поколінню, яке надто орієнтоване на зовнішню відповідальність і майже не думає про власні потреби. З молодшими простіше: коли пояснюєш, що стан здоров’я фізіологічно прямо залежить від того, наскільки людина дбає про себе, вони реагують із цікавістю.

Якщо відмовляються знаходити час на турботу про себе, я часто кажу: «Добре, а якщо ви потрапляєте до лікарні, тоді знаходите цей час?» — «Ну, якщо в лікарню…» — «Виходить, потрібні крайні міри? Навіщо доводити до лікарні? Подбайте про себе поступово».

ОБІЗНАНІСТЬ І ПІДТРИМКА — КЛЮЧ ДО ЗМЕНШЕННЯ РИЗИКІВ

— Чи достатньо сьогодні жінки мають доступу до психологічної і соціальної підтримки?

— Я б сказала, що жінки мають пропозицію. А от чи вони нею користуються — більше питання про те, чи знають / хочуть / готові.

По-перше, у нас є стигматизація щодо психологічної підтримки. «Нічого, я справлюсь, я ще можу» — це не дозволяє звернутися. А буває, що хотіла б, але не знає, де це. У нас створили карту психологічної підтримки, навіть у Київ-цифровому. Я запитую: «Чи знаєте?» Досі багато кажуть: «Не знаємо. Ми знаємо тільки, що психолог дорого коштує, і ми не звернемося».

Доводиться цей бар’єр розвіювати, казати: «Ні, є багато можливостей. Давайте відкриваємо карти, подивіться, де ваша адреса, де найближче місце». Пропозиція є. У великих містах більше, якщо немає — на сьогодні вже є онлайн-доступи та телефоном (гарячі лінії). Це все розширюється. Головне — донести це до жінок.

— Чи працюють програми через організації?

— Дуже добре, коли це робиться через організації. Наприклад, Центр стресостійкості Києва, як тренінгова психологічна платформа, має постійну пропозицію для організацій щодо турботи про співробітників за програмами розвитку резильєнтності, профілактики вигорання, підтримки здоров’я та ін. Діяльність Центру стресостійкості Києва, а також пропозиція допомоги та підтримки жінкам ініційована начальницею Управління з питань гендерної рівності Департаменту соціальної та ветеранської політики КМДА — Тетяною Гузенко, яка докладає багато зусиль для впровадження гендерних політик, відстоюючи права та можливості жінок; саме завдяки їй стали можливими тренінгові проєкти впроваджені у Центрі.

У нас, наприклад, є співпраця з ДП «Інформаційний центр персоніфікованого обліку Пенсійного фонду України» — підписаний договір. Так щомісяця групи працівників приходять навчання, отримують заняття й тренінги на стресостійкість, профілактику вигорання, неконфліктні комунікації. Це ж теж турбота про жінок, бо оператори — в основному жінки.

Навчаючись вони міняють діяльність — там працюють, тут отримують послугу. Після цього з задоволенням питають: «Коли наступний раз?». Розвантаження, турбота та підтримка співробітників — це важливий внесок у ефективність та благополуччя.

У нас є пропозиції, але, на жаль, буває, що не всі керівники готові її взяти. З різних причин. Хтось не знає, хтось не хоче, а подекуди і недооцінюють потребу.

ВІЙСЬКОВІ Й ЦИВІЛЬНІ: НОВІ ВИКЛИКИ КОМУНІКАЦІЇ

— Як суспільство може допомогти зменшити ризики насильства щодо жінок у воєнний час?

— Ми живемо в умовах постійного напруження, де стресостійкість життєво необхідна. З одного боку у цивільних — очікування, переживання за чоловіків, необхідність підтримати / захистити дітей і себе — це складові посиленого стресу. З іншого боку — стосується військових, які довго перебувають без ротації, повертаються з наслідками участі у бойових дідіях, і це також відображається на їхньому психофізіологічному стані.

Щоб зменшити ризики насильства, треба розуміти процеси: іноді воно виникає через те, що жінка виснажена, а чоловікові після повернення потрібна додаткова увага. У чоловіків після множинних контузій з’являються фізіологічні прояви — порушення роботи вестибулярного апарату, слуху чи зору, висока реактивність. У той же час і жінка теж перебуває на межі сил. Тому вкрай важливо, щоб вона знаходила час для себе, для розвантаження і накопичення ресурсів. Водночас чоловік має усвідомлювати свої зміни, шукати компроміси, вчитися звертатися по допомогу, якщо це необхідно. Поотрібні психоедукаційні чи лекційні заходи для покращення взаємодії у родині, підтримці у соціумі, ранньому розпізнаванні потреб.

— Чому це так важливо?

— Ми вже змінилися, і треба розуміти, як тепер комунікуємо. Це не лише відповідальність жінок — це спільна відповідальність. Чоловіки повертаються з фронту й іноді ображаються: тут інші чоловіки, чому їх не замінили? Водночас вони стикаються з дружинами, які мало не складають список справ, що треба виконати, не думаючи про те, що чоловіку після війни потрібен час для адаптації. І, можливо, не все він зможе зробити.

Різниця між очікуваннями породжує конфлікти. Спочатку є короткий «медовий місяць» після зустрічі, але якщо чоловік залишається вже як ветеран, далі починається нова історія — кризи, непорозуміння, конфлікти. І саме там, на жаль, може виникати насильство.

— Що допоможе уникнути цього сценарію?

— Бути якомога більше обізнаними. Я вважаю, це буде ефективно, якщо через організації проводити лекції. Допомогти військовим інтегруватися знову в цивільне життя дуже важливо, але й цивільним розуміти, що відбувається з військовим, теж важливо.

Це двостороння система, яка змінилася. Маємо вчитися корелювати потреби. Що означають ці реакції? Не ображатися і звинувачувати, а розуміти: це може бути те, те, те. Це не означає, що жінка має боятися, але чим більше знає, тим краще оперує. Та й чоловікові треба вчитися багато чому.

Динаміка воєнних дій і динаміка цивільного життя абсолютно різна. Адаптація має відбуватися поступово, а це в родині. Очікування одні, а людина бачить, що все по-іншому.

Насильство — це перш за все обізнаність. Не боятися, а знати: що я можу очікувати, на якому етапі можна щось змінювати. Або як батьки очікують: «Синочок приїхав, ти ж мені перекопаєш город?» А те, що синочку поки що треба час дійти…

У нас старі моделі — батьки були імперативними, що сказали, то й робиш. А тут син поїхав на війну, виріс у своїх можливостях, у своїй силі. Повернувся іншою людиною, перебудувався, трансформувався. А батьки за старою моделлю починають вимагати. Їм теж треба вчитися міняти модель. Син приїхав — у нього інші потреби, він може по-іншому реагувати. Це нове знайомство. Так само з дітьми — діти виросли, змінилися.

— Як охопити це все?

— Найефективніше не точково — прийшла родина, працюємо з нею. А саме в організаціях — це найбільше скупчення. Уже в організації повертаються ветерани. Давайте вчитися, давайте розвивати резільєнтність, стресостійкість, а заодно знати, як комунікувати. Що етично, що не етично, що за часовим проміжком коректно, що ні. Щоб зменшити тиск і потенційне насильство.

— Чи є насильство в сім’ях, де агресором виступає жінка?— Є. Це явище стосується не лише України. Якщо подивитися статистику інших країн, випадки є, безперечно. Але їхня кількість значно менша, ніж випадків, коли агресорами є чоловіки, адже там діє фактор фізичної сили.

В Україні ситуація подібна. Жінки також можуть проявляти агресію та жорстокість, проте факти звернень майже відсутні. Це пов’язано зі стигматизацією: чоловікам незручно визнавати, що вони потерпають від насильства з боку жінки. У більшості випадків це сприймається як «чоловіча слабкість». Навіть клієнти-чоловіки, які звертаються до психотерапевтів, кажуть: «Щоб я визнав це… ну, психотерапевту ще можу, але загалом це не прийнято». Це питання культури.

Є ситуації, коли чоловіки не можуть економічно забезпечити сім’ю. Тоді виникає зневажання з боку жінки, адже він не виконує роль «добувача». Чоловіки частіше вдаються до фізичного насильства, тоді як жінки — до морального.

«16 ДНІВ ПРОТИ НАСИЛЬСТВА»: НАГОДА ГОВОРИТИ Й ДІЯТИ

— 25 листопада стартує міжнародна акція «16 днів проти насильства». Яке значення вона має для України сьогодні?

— Це не просто дата в календарі, а важливий проєкт, який дає нам можливість знову і знову піднімати тему насильства та показувати, що вона загострилася на тлі війни. «16 днів проти насильства» — це шанс привернути увагу суспільства, провести лекції, тренінги, поширити інформацію про мережі допомоги й показати жінкам: насильство — не норма, його не можна толерувати. Саме цей проєкт створює простір для публічного обговорення, для освіти і для пошуку рішень, які допомагають змінювати культуру ставлення до жінок і сімейних стосунків.

Зараз, на тлі війни, проблема насильства посилилася не просто наполовину, а значно більше. Це означає, що ми повинні удесятерити зусилля для протидії і запобігання. Жінки мають розуміти: насильство — це не норма, його не можна толерувати. У Центрі стресотійкості ми часто звертаємо на це увагу, проводимо лекції для студентів, практикантів, психологів. Єдина наша зброя — не мовчати, а поширювати інформацію про ознаки, мережі допомоги, про можливості захисту.

Культурні стереотипи багатьох поколінь досі працюють у головах: побиття, приниження, об’єктивізація жінки часто сприймаються як «нічого особливого». Саме тому такі акції важливі — вони дають час і простір знову й знову піднімати тему, проводити лекції, тренінги, моделювати ситуації. Люди відкривають для себе нове: «Я навіть не знала, що можна так зробити, що можна звернутися». Є обхідні шляхи, є міжнародні організації, є захист. І навіть якщо хтось просто передасть інформацію сусідам — це вже поширення, це вже плюс.

Жінки не повинні терпіти. Є притулки, кризові кімнати, і вони працюють. Часто чую здивування: «А що, таке є?» Так, є. І навіть якщо ви живете в області, можливості доступні.

Ще раз наголошу, що ця акція — це не привід для формальності, це ще одна нагода підняти тему й нагадати: все змінюється, додаються нові ресурси, треба бути обізнаними.

Важливо, що на лекціях присутні й чоловіки. Їм теж потрібно чути, що життя змінилося, і що так поводитися більше не можна. «Нічого про жінок без жінок» — це правильно, але й без чоловіків теж не можна. Вони мають знати й розуміти.

Особливо це стосується військових. Їм потрібно звертатися по реабілітацію, щоб регулювати свій стан; якщо хочете зберегти родину, звертайтеся до фахівців, щоб не нашкодити. Вони це почують, і поступово ми змінюємо суспільство.

— Що потрібно змінити в законодавстві для захисту жінок?

— В Україні перший закон, де детально прописано відповідальність за домашнє насильство, з’явився лише у 2017 році — відносно нещодавно. Зараз допрацьовуються підпункти: які саме форми насильства слід враховувати, які заходи застосовувати, як рекомендувати комплексну допомогу. Уже поєднуються медичні, юридичні, соціальні та психологічні аспекти.

Важливим кроком стала ратифікація Стамбульської конвенції. Але головне — щоб реально працювало те, що вже закріплено в законі. Адже досі є прогалини у виконанні: закон існує, а захист не завжди діє на сто відсотків.

Робота з кривдниками нині фактично добровільна: вони можуть прийти на медіацію чи відвідувати психологів, але можуть ігнорувати ці заходи. А реабілітація критично важлива — щоб навчитися контролювати імпульси, силу, зрозуміти, що жінка — це не об’єкт для побиття, а людина, особистість.

Програми для кривдників справді якісні, але їхня ефективність залежить від обов’язковості. Тому потрібно змінити підхід: якщо є проблема і людина підходить під програму, вона має пройти її без варіантів. Не «хочу — не хочу», а чітко: є насильство — є відповідальність, і є обов’язкова реабілітація. Лише так можна зламати замкнене коло безкарності й реально захистити жінок.